Попри звичку щодня читати паперову пресу, я усвідомлюю, що саме боротьба традиційних ЗМІ за статус кво гальмує важливі процеси розвитку медіа.

Я вже достатньо дорослий, щоби читати газети. Більше того, я передплачую газету, яку буквально приносять до мого порога шість разів на тиждень. І якщо я коли-небудь осилю суботній номер у суботу, то подумаю й над тим, щоби передплатити недільний. 

Читаю я те, що люди називають солідною пресою – таку собі класичну повноформатну газету, яка декілька років тому здійняла справжню бучу, представивши аж одну кольорову фотографію на першій шпальті.

 

Традицію читати саме її я запровадив заради зручності, а не з переконання, хоча на вибір маю ще з цілий пакунок солідних газет, які би теж підійшли, незалежно від їхніх політичних преференцій. 

 

Є дві основні якості, за якими я визначаю, приваблює мене ця газета чи ні. 

Радість старих новин

По-перше, вони обмежені. Я знаю – в добу інтернету немає дедлайнів, є лише потік новин у будь-яку хвилину доби, а те, що мені кидають під двері щоранку, як правило, містить у собі новини вчорашні. Це свого роду розрада. Нагадаю, що відстежую новини в онлайні протягом дня, але ніколи не маю часу дочитати до потрібного місця, щоби дізнатися, що, врешті-решт, відбулося. А моя газета начебто забезпечує мене тимчасово остаточним звітом про поточні події відповідно до певного моменту в часі минулого вечора. Вона підсумовує, що відбулося і, як правило, трохи прояснює загальне тло. Я не завжди погоджуюся з тим, як дібрано новини, але сам факт, що їх таки було дібрано, мене тішить.

Більше того, я маю змогу і використовую інтернет і радіо, щоб отримати різні точки зору на події, які мене зачепили. 

По-друге, хоч це і може звучати смішно, але надрукована на папері інформація там залишається й чекає, поки в мене не випаде можливість прочитати її, чи поки я не вирішу не дочитувати або й узагалі викинути свіжий номер (і вчорашній, і той, що прийшов два дні тому). 

Надто багато речей, за винятком газети, конкурують за місце в обмеженому просторі моніторів мого ноутбука і смартфона (а скоро неодмінно будуть боротися й за мій планшетний комп’ютер). Це створює тиск, який часто змушує мене ігнорувати новину чи статтю в інтернеті – зрештою, я знаю, що в будь-якому випадку це буде в газеті завтра.   

До речі, одне з онлайнових нововведень, які мені припали до душі – опція «Прочитати пізніше». Можливість просто позначити якийсь цікавий пост чи статтю для подальшого прочитання і забути про неї на даний момент – колосальне полегшення. 

А з іншого боку, я почуваю дедалі сильніше бажання, щоби такі формальні медійні засоби, як моя газета, вийшли з бізнесу. 

Дуже багато того, що зараз бракує інтернету й усім видам електронних приладів, і те, що забезпечує зайнятість усій галузі офіційних, так би мовити, професій, маємо з вини таких формальних ЗМІ, як моя газета. Їхній стиль ведення бізнесу та відчайдушне бажання зберегти статус-кво ще з тих часів, коли не було персональних комп’ютерів та інтернету, дуже сильно гальмує повноцінний розвиток онлайнової суспільної сфери. 

Фон, створений онлайновим піратством

Погляньте на нещодавній номер газети університету Берклі, присвячений темі «Піратство у майбутньому телебачення». Враховуючи всі обмеження та невизначеність, які супроводжують розважальну індустрію й основні телевізійні канали, виходить, що значно легше й зручніше для людей завантажити собі піратську копію, ніж оригінал, навіть якщо останній доступний за безцінь. Індустрія не дозволяє вам переглянути програму, коли ви забажаєте – ні, вона нав’язує свій розклад; вона також не хоче, щоби ви зберігали відео й переглядали його ще; без жодної послідовності прибирає з ринку старіший контент; не дозволяє проклацувати рекламні паузи; примушує чекати цілу вічність, поки новий сезон вашого улюбленого серіалу нарешті з’явиться у вашій країні; ви не можете придбати антену, яка ловитиме те, що ви захочете, а мусите купувати приймач, прошитий так, щоби захистити копірайтом запропонований контент, і так далі. 

У Німеччині видавці преси тепер хочуть, щоби Google та інші пошукові сервери разом із контент-агрегаторами сплачували їм за те, що показують їхні статті в пошукових результатах чи створюють стислі виклади відомостей із них. Деякі видавці продовжують подавати в суд на онлайнові підприємства, посилаючись на перекручені інтерпретації авторського та додаткових прав, поки інші докладають великих зусиль у лобіюванні. Як на мене, це трохи скидається на ситуацію, коли супермаркети збирали би гроші зі своїх покупців за можливість поцікавитися, чи є свіже молоко на прилавках. Плюс, почнімо з того, що велика частина всіх друкованих ЗМІ теж має похідну природу; преса описує дії та події, виконані й організовані кимось, та при цьому не платить нікому ні копійки. Є навіть спеціальне європейське положення, в якому зазначено, що преса може вільно описувати такі ексклюзивні комерційні події, як спортивні матчі чи рок-концерти. 

Потім іще є скиглення з того приводу, що інтернет керується ментальністю «все задарма». Нібито з винайденням мережі люди стали неохоче платити за вартісний контент. Я, звісно ж, розумію, чому індустрія розваг хоче втримати парадигму кінотеатру: кожен мусить купити власний квиток. DVD-диски, на противагу цьому, можуть переглядати цілі родини купу разів і навіть поділитися тими дисками з друзями – і все без переплат. Те саме з газетами, особливо з жовтою пресою: дослідження ринку показують, що кожен екземпляр жовтої преси зазвичай прочитують до чотирьох людей; люди передають їх своїм колегам на перервах або залишають у потязі для наступного пасажира. Мені це вже нагадує ментальність «усе задарма», і ця ментальність була в людей завжди. Просто звична бізнес-модель по-іншому працює в режимі онлайну. 

Хвороба зростання

Список продовжується, і, напевно, більшість цих речей – всього лише симптоми хвороби зростання цілковито нової медійної економіки та контентної екосистеми. Як би там не було, але мережа за всіма стандартами є порівняно молодим явищем. Нововведення в ній з’являються так вражаюче часто, що не встигає ніхто оговтатися й напрацювати якусь загальноприйнятну схему роботи, як інша велика зміна перевертає все догори дриґом. Це було би так само, як коли б телевізор прийшов у життя людей лише через декілька років після того, як Гутенберг винайшов друкувальний верстат – але ж насправді людство мало близько 500 років, щоби добре звикнутися з друкарством перш ніж спробувати телебачення. 

Я зовсім не проти того, щоби формальні ЗМІ захищали свої звичні моделі роботи скільки зможуть; я більше за те, щоби дозволити ринку визначити, наскільки вони життєздатні. 

Проте, вся ця дискусія дещо викривлена. Поняття інтелектуальної власності резонує з тією ідеєю, що оригінальні автори – журналісти, письменники, перекладачі, фотографи – потребують захисту. Але велика частина авторських прав захищає посередників, які наживаються на творчості оригінальних авторів. 

Наприклад, я видав декілька книжок. Щойно продається один екземпляр, я отримую гонорар (роялті) від нуля до чотирьох відсотків чистого видавничого доходу, що складає менше 60% роздрібної ціни. Залишок суми йде книжковим магазинам, оптовим продавцям, а ще на знижки й ПДВ. У найкращому випадку моя частка від загальної вартості книжки складатиме менше, ніж 2,5 відсотка ціни, заплаченої покупцем. Тим часом видавництво (яке, за збігом обставин, належить компанії з приватним капіталом і державі Сінгапуру) продовжує звітувати, що його прибутки коливаються в районі 33% від обороту (прибутку до відрахування відсотків, податків і амортизаційних відрахувань).

Нагадаю, що я ціную послуги, що надаються видавництвами і книготорговцями. Якби не вони, книжки не було б написано (за будь-яку ціну). Але я поділяю переконання, що, не враховуючи декількох авторів бестселерів, письменники зазвичай не пишуть заради грошей. Блогосфера, Creative Commons*, Вікіпедія та багато інших ініціатив свідчать, що саме таке ставлення переважає і навіть процвітає за відсутності видавництв як таких. 

Різка правова реакція

Але, звісно, штатні, приміром, журналісти мають десь заробляти на життя – і цих заробітків має бути достатньо, щоби привабити розумних людей у цю професію. І все ж я гадаю, що нам потрібно диференціювати поняття гідної оплати журналістам за виконану роботу й утримання застарілих посередників. Перше буде реальним, коли друге перестане бути тягарем, а посередники не намагатимуться за допомогою влади унеможливити чи монополізувати структурні нововведення. 

Більшість переговорів з приводу Міжнародної торгової угоди у боротьбі з контрафакцією (англ. ACTA) ведуться за дотримання авторського права; багато окремих країн уже впроваджують суворіший нагляд за онлайновим піратством чи планують зробити це ближчим часом; багато з готовністю обговорюють юридичні пропозиції, запропоновані медійною галуззю, що мають на меті додати ще захисних шарів, щоби вберегти інтелектуальну власність.   

Я би посперечався з багатьма пропозиціями, оскільки вважаю, що вони можуть призвести до зворотніх результатів, якщо розглянути це в ширшому контексті. 

І ось думаю, чи часом не той факт, що справа стосується медіа, і є причиною такої різкої правової реакції, яку ми спостерігаємо сьогодні. Наскільки я знаю, ніхто не намагався заборонити телефон, щоби зберегти телеграф чи обмежити мобільні телефони заради стаціонарних. Реакція була радше протилежною – щоби підтримати здорову конкуренцію та нововведення, оператори наземних телефонних ліній змінилися самі замість того, щоби знищити мобільний зв’язок ще у зародку. 

Проте, ЗМІ, очевидно, особливі. Італія доби Берлусконі є одним із радикальних прикладів переплетення влади й формальних медіа, які існують (хоча й не в таких відвертих виявах) у багатьох інших країнах. І для багатьох політиків обмежена кількість формальних медіа видається явищем більш контрольованим, аніж часто фрагментований інтернет, який так полюбляє збивати з пантелику. Підозрюю, що, відповідно, прагнення зберегти застарілі техніки в ЗМІ здобувають значно більше підтримки, ніж, скажімо, мали покійні телекомунікаційні компанії. 

Мені було би важко без щоденної друкованої газети, і я збираюся насолоджуватися нею, поки вона існуватиме. Але якщо вона, врешті-решт, поступиться місцем для іншої і краще забезпечуваної медійної структури, втрата може виявитися не настільки й болючою. 

European Journalism Centre

Переклад – osvita.telekritika.ua


blog comments powered by Disqus